Кілька днів тому я познайомилася з людиною, яка працює в музеї Бельведер у Відні — одному з моїх улюблених музеїв.
Я зі сміхом і трохи ніяковіючи зізналася їй: довгий час я не любила Клімта. Знала його тільки з радянських альбомів з мистецтва, а в 2000-х до цього додалася лавина масового мерчу — «Поцілунок» і «Золота Адель» на вазах, віялах, футболках, магнітах і навіть на пластикових пакетах. Він здавався мені найжахливішим художником, якого тільки можна уявити.
А потім я зайшла в музей — і була цілком приголомшена. Клімт — один із моїх улюблених старих майстрів.
Зрештою ми довго обговорювали, де межа між вдалим і невдалим використанням мистецтва в мерчі. Моя співрозмовниця й гадки не мала, що LG колись випустила лінійку кондиціонерів із панелями-репродукціями спереду — і один із дизайнів був саме той «Поцілунок». Довелося загуглити й показати. Це була дуже популярна модель🙈
Із класиками в цьому сенсі працювати зручно: мертві майстри не можуть устати з могил і дати по руках тим, хто взявся «популяризувати» їхню творчість.
Але в епоху ШІ можливості втручатися в класику стали практично безмежними. Її можна переосмислити, анімувати, доповнити й перетворити майже на що завгодно — за лічені секунди.
Я чула, що після імерсивних виставок про, скажімо, світ Ван Гога відвідувачі йшли до його музею, бачили порівняно невелику картину «Соняшники» й просто не розуміли, чому перед ними не відбувається нічого грандіозного. Дехто навіть розчаровувався.
Я не боюся прозвучати як бабуся-наглядачка з музейної зали, яка просить перестати «покращувати» те, що геніально створили сто років тому, додаючи йому кольору й руху.
Бо насправді я пропоную протилежне: погляньмо, скільки прекрасного, незвичайного й захопливого створюють сьогодні сучасні художники — кожен по-своєму. Відкриваймо їх.



