Уривок з інтервʼю Наталки Якимович для Українська Правда.Життя
Serpen Gallery стала простором, де українці в Берліні відчувають себе частиною сучасної української культури. Чи бачите ви свою роботу як підготовку до майбутнього повернення – не лише вашого особистого, а й "повернення" українського мистецтва додому з новим європейським досвідом і партнерствами?
– Те, що галерея стала обʼєднавчим культурним простором, – це додаткова функція. Бо все ж головне завдання – просувати українських митців на європейському ринку, торгувати мистецтвом, якщо зовсім спростити. Але оскільки в Берліні явно бракувало повноцінного українського культурного центру, його функції розпорошилися між приватними ініціативами. Хтось узявся за кіно, хтось – за книгарню та майстер-класи. Я, окрім щомісячних виставок, проводжу лекції, екскурсії, презентації книжок, зустрічі з відомими митцями. Якби мала більше сил, зробила б розмовні клуби українською для підлітків чи зросійщених людей старшого віку. Щоб країна не втрачала ці покоління. Щоб вони не забували мову чи відновлювали її, якщо звикли спілкуватися російською, а тепер поспішно вчать німецьку.
Щодо обміну досвідом, то він, звісно, вже відбувається. Німці чи берлінські експати дізнаються багато нового про нашу культуру та митців, через сучасників відкривають класиків і нашу історію. А ми вчимося працювати у світі, де мистецтво – потужна галузь економіки з прозорими правилами, кошторисами та податками.
– У перші місяці повномасштабного вторгнення багато українських ініціатив за кордоном трималися на волонтерському імпульсі та реакції на біль. Ви ж принципово обрали модель стійкого, самоокупного бізнесу, а не грантового проєкту. Де, на вашу думку, межа між короткостроковою "культурною відсіччю" за кордоном і побудовою сталих інституцій, які витримають довгу дистанцію війни?
– Моя діяльність – це і є волонтерський імпульс. Я хотіла створити культурний центр, шукала партнерства з німецькими неприбутковими організаціями, але врешті підвернувся варіант з галереєю, і від такої можливості не відмовляються. Це прекрасне приміщення в самому центрі Берліна – щасливий шанс не лише для мене, а й для українських митців.
Ця діяльність наразі не надто прибуткова й пов’язана з високими фінансовими зобов’язаннями. Але я розумію, куди треба рухатись, у мене хороший досвід в організації процесів, широке різнобарвне ком'юніті. Мені простіше розраховувати на себе і свої уміння, ніж сподіватися на прихильність донорів. До речі, я працювала у двох журналістських проєктах тут: один за рік повністю залишився без підтримки, інший припинив роботу на три місяці через очікування гранту. Мені не йдеться про те, що якась модель краща, а якась гірша. Добре, коли є синергія та співпраця. Але загалом культура – це дуже дорого, і її має фінансувати держава. Німеччина витрачає шалені кошти на підтримку своїх митців. Це ціла інфраструктура – від майстерень до виставкових приміщень. А ще театри, кіно, бібліотеки. Зараз берлінці скаржаться на урізання цих витрат, але це не можна й приблизно порівнювати з Україною. І не хочеться вкотре згадувати Росію, яка вливала і досі вливає шалені кошти на промо своєї "культурної величі" за кордоном. І це не лише про якісь масштабні гастролі, вечори з кавʼяром та павільйони у Венеції. Переконана, що кожна згадка в кіно, де герой випадково читає Достоєвського, Толстого чи лежить книга Навального, – чистісінький продакт-плейсмент.
– Купуючи та виставляючи роботи, створені під час повітряних тривог у Києві чи роздумів про втрачені території, ви фактично архівуєте сучасну історію. Чи у вас, як у галеристки, змагаються два відчуття: етична відповідальність за рефлексію живої трагедії та суворі закони артринку, де мистецтво має оцінюватися й продаватися?
– У мене немає якихось внутрішніх суперечностей; я дуже впевнено опираюся на свій смак, досвід і розуміння відповідальності та доречності. Адже галерея – це чи не єдине місце в Берліні, де щодня у відкритому доступі можна подивитися роботи українських митців. Тож тематика має бути різною. Я не соромлюся говорити про війну і "псувати" вечірки якоюсь неприємною інформацією. Водночас галерея – комерційне підприємство, яке має оплачувати рахунки, перераховувати гонорари митцям. Тому тут важливо зберігати баланс.
Я не зроблю виставку з фотографіями з похорону не тому, що це не продається, а тому, що так в лоб воно й не працює. На таку виставку прийде мінімум людей, її ККД – 0 %. Тоді як навіть просто згадка про те, що митець, як-от Стефан Стойков, живе і працює в Одесі – це привід для розмови про те, що місцеві новини не показують щоденні бомбардування України.
Voloshyn Gallery, наприклад, виставила на Art Basel інсталяцію Нікіти Кадана, і це приголомшливо. Звук сирени переспіваний голосом оперної співачки. У людей мурахи по шкірі навіть під час перегляду відео. Вони ж продали у Парижі його "розстріляний" прапор. Так, мистецтво продається і має свою ціну незалежно від тематики. Не бачу тут нічого, що суперечить етиці. Частіше в цьому плані є питання саме до фотодокументалістики, ніж до переосмислених творчих висловлювань.
Повне інтервʼю за посиланням https://life.pravda.com.ua/projects/you-ukraine/spontanniy-proyekt-shcho-stav-oseredkom-sensiv-316778/


